KpoByLLIka

Іноді ловлю себе на дивному відчутті: ніби в мережі стало тихіше. Не в буквальному сенсі — люди все ще пишуть, стрічка рухається, новини з’являються. Але зникла якась напруга. Алгоритми рідше підкидають різкі теми, суперечки швидко приглушуються, гострі кути згладжуються ще до того, як встигаєш на них натрапити. І начебто це має бути добре — менше токсичності, менше шуму, більше спокою. Але разом із цим приходить і дивне відчуття порожнечі.

Я якось подумала, що це трохи нагадує старі плазмові екрани. Вони були яскравими саме тому, що всередині постійно щось «кипіло», рухалося, світилося. Коли напруга спадала — картинка ставала спокійнішою, але й бляклішою. Наче правильна, але вже не така жива. У стрічках, здається, відбувається щось подібне.
Коли є напруга, ти мимоволі включаєшся. Хочеться відповісти, заперечити, підтримати когось, написати свою думку. Ти відчуваєш, що не просто дивишся, а береш участь. А коли все стає надто згладженим, ти перетворюєшся на спостерігача. Скролиш, читаєш, але ні за що не чіпляєшся. І з часом починаєш питати себе: навіщо я взагалі тут?
Зайди зараз у будь-яку соцмережу — часто там або нейтральні новини, або мотивуючі фрази, або дуже обережні обговорення. Нічого, що викликає сильну реакцію. І ти просто гортаєш далі, не затримуючись. Бо нема того маленького «струсу», який змушує зупинитися й включитися.
Я добре пам’ятаю періоди, коли стрічки буквально кипіли. Під час великих подій люди писали довгі тексти, сперечалися, підтримували одне одного, сварилися, мирилися. Це було виснажливо, але водночас дуже живо. Ти відчував, що знаходишся всередині чогось важливого. Потім платформи почали все більше згладжувати — фільтри, правила, модерація. І стало тихіше. Спокійніше. Але й інтерес поступово згас.
Те саме відбувається в багатьох спільнотах. Поки там є жива дискусія — люди заходять, читають, пишуть, повертаються. Як тільки все стає занадто правильним і стерильним, активність падає. Бо немає відчуття руху. Наче кімната, де всі ввічливо посміхаються, але ніхто нічого по-справжньому не говорить.
Мені здається, нам підсвідомо потрібне це легке тертя. Не постійний хаос і не нескінченні конфлікти, але хоча б трохи енергії. Бо саме в ній з’являється відчуття, що ти тут не випадково, що твоя присутність щось змінює. Коли все надто приглушено, ти ніби теж стаєш тихішою, менш залученою.
Виходить парадокс: ми прагнемо спокою, але разом із ним втрачаємо частину живої взаємодії. Ми хочемо, щоб було менше болю і конфліктів — і раптом помічаємо, що стало менше інтересу. Наче світло не зникло повністю, але його стало недостатньо, щоб усе навколо виглядало яскраво.
Можливо, справа не в тому, щоб повністю прибрати напругу, а в тому, щоб навчитися тримати її в межах. Щоб було трохи іскри, але без пожеж. Бо життя, здається, починається саме там, де є рух. Але й постійно жити в режимі вибуху теж ніхто не хоче.
Я інколи думаю про це, коли гортаю стрічку і ловлю себе на тому, що вона стала спокійнішою. І досі не можу визначитися, це більше полегшення… чи трохи сумно.
@Plasma #Plasma $XPL

{future}(XPLUSDT)