TechnicalTrader

In 2013, a man named Davinci Jeremie, who was a YouTuber and early Bitcoin user, told people to invest just $1 in Bitcoin. At that time, one Bitcoin cost about $116. He said it was a small risk because even if Bitcoin became worthless, they would only lose $1. But if Bitcoin's value increased, it could bring big rewards. Sadly, not many people listened to him at the time.
Today, Bitcoin's price has gone up a lot, reaching over $95,000 at its highest point. People who took Jeremie’s advice and bought Bitcoin are now very rich. Thanks to this early investment, Jeremie now lives a luxurious life with yachts, private planes, and fancy cars. His story shows how small investments in new things can lead to big gains.
what do you think about this. don't forget to comment.
Follow for more information🙂
#bitcoin☀️

Have you ever wondered how big data stays safe and accessible in a decentralized world. When we look at the Walrus protocol we are really looking at a clever way to store information so that it never gets lost even if some computers go offline. I want to walk you through how the Read Protocol works within Walrus because it is quite different from your average file download. In this system we use things called nodes to hold pieces of data.
When you want to read a blob of data in Walrus you start by asking for commitments. These commitments are like digital fingerprints that prove the data is real. You do not just take one person word for it. Instead you check these fingerprints against the original record to make sure nobody is trying to trick you. This is the first step in making sure the Walrus network remains honest and reliable for every user involved.
Once you have the right fingerprints you move on to requesting the actual pieces of the file. In the Walrus system these pieces are called primary slivers. You might not get them all at once because the system can send them gradually to save on internet speed. This smart way of handling data is what makes Walrus feel so smooth even when the files are massive.
How Walrus Decodes and Verifies Your Information
The magic happens when you collect enough of these slivers. In the Walrus environment we typically need a specific number of correct pieces to put the puzzle back together. Once you have these pieces you decode them to see the original file. But the Walrus protocol does not stop there. It actually re-encodes the data one more time to double check that everything matches the original post on the blockchain.
If the re-encoded data matches what was originally promised then you get your file. If something is wrong the system simply outputs an error. This rigorous checking is why we can trust Walrus with important information. It ensures that what you write into the system is exactly what you get out of it later. We are basically using math to create a shield around our digital content.
This process might sound complicated but it happens behind the scenes to keep your experience simple. By using these mathematical proofs Walrus avoids the typical risks of central servers. You are not relying on one company but rather on a network of nodes that all verify each other. This transparency is the core strength of the Walrus storage solution.
The Power of Sliver Recovery in the Walrus Network
One of the coolest features of the Walrus protocol is how it handles missing pieces. Sometimes a computer might go offline before it gets its share of the data. In a normal system that might be a problem. However Walrus uses a method called Red Stuff which allows nodes to recover their missing slivers from their neighbors. It is like asking a friend for the notes you missed in class.
Nodes can recover their secondary slivers by asking other honest nodes for specific symbols. Because of the way Walrus organizes data in rows and columns these nodes can rebuild what they are missing quite easily. This means that over time every honest node in the Walrus network will eventually have the full set of information they need to be helpful.
This recovery process is very efficient. Even though nodes are sharing and rebuilding data the cost stays low. The Walrus design ensures that the total communication needed is not much more than a regular read or write. This efficiency is what allows Walrus to grow very large without slowing down or becoming too expensive for the people using it.
Smart Optimizations for Better Performance in Walrus
We are always looking for ways to make things faster and Walrus has some great tricks up its sleeve. One big optimization involves something called source symbols. These are pieces of the real data that have not been scrambled by complex math yet. If you can read these source symbols directly you save a lot of time and computer power.
In the original design of systems like this some data might only live on one node. If that node went to sleep you would have to do a lot of extra work. Walrus fixes this by shuffling where these symbols go. By using a random process Walrus spreads the data out more evenly across the network. This load balancing makes sure no single node gets overwhelmed with requests.
Another smart move in Walrus is reversing the order of symbols during encoding. This means every piece of original data actually exists in two different places. If one node is busy or offline you can just grab the data from the second node. This redundancy makes reading from Walrus much more reliable without adding a lot of extra weight to the system.
Reliability and Fault Tolerance in Walrus
The ultimate goal of the Walrus protocol is to be a truly dependable storage system. Because of the way it handles slivers it is very hard for the system to fail. Even if some nodes act up or go offline the remaining honest nodes have enough information to keep the Walrus network running perfectly. This is what we call being fault tolerant.
When you write data to Walrus the system makes sure that enough nodes have received their pieces before it considers the job done. This guarantees that the data is anchored safely. If a reader comes along later they are guaranteed to find enough pieces to recover the original file. This bond between the writer and the reader is the foundation of the Walrus community.
We also have a rule for consistency. If two different people try to read the same file from Walrus they will always get the same result. They might use different sets of slivers from different nodes but the math ensures the final file is identical. This consistency is vital for any system that wants to replace traditional cloud storage with something more modern and decentralized.
Why Scalability Matters for the Future of Walrus
As more people join the Walrus network the system needs to stay fast. Traditional protocols often get slower as they add more nodes but Walrus is built differently. Because the cost of recovering files is independent of the total number of nodes the system can scale up to massive sizes. This makes Walrus a perfect candidate for global data storage.
We also see that Walrus is very smart about how it uses hardware. It can store the main data on fast drives and keep the recovery pieces on slower cheaper storage. Since the recovery pieces are only needed when something goes wrong this saves money for everyone involved. It is a practical approach to building a high tech storage network.
I think the most exciting part of Walrus is how it combines complex math with a very human goal of keeping our data safe and accessible. It gives us the freedom to store our digital lives without fear of censorship or loss. As we continue to build and improve this protocol the potential for what we can achieve together only grows larger.
what you think about this? don't forget to comment 💭
Follow for more content 🙂
$WAL #Walrus @WalrusProtocol

The digital world is heavy.
Every photo you take, every contract you sign, and every line of code you commit adds to a global mountain of data that never stops growing. We’ve been told for decades that the "Cloud" is this magical, weightless place where things live forever. But honestly? That’s a bit of a myth.
The current version of the internet is actually quite fragile. We rely on a handful of massive companies to hold our digital lives. If they decide to change their terms, or if their servers go dark, our data is at their mercy. That doesn’t feel like freedom. It feels like we’re renting our own memories.
That’s why Walrus exists.
Walrus isn't just another storage locker in the sky. It’s a complete reimagining of how data survives in a decentralized world. When we talk about Walrus, we aren't talking about "traditional" storage. We are talking about a system built to be unshakeable, even when the world around it is in flux.
Walrus is designed to be the backbone of a new internet—one where your data belongs to you, stays available forever, and doesn’t cost a fortune to maintain.
"Data isn't just information; it’s the heartbeat of the modern world, and Walrus is here to make sure that heart never stops beating."
The Problem with Being "Online" Forever
Before we get into the "how" of Walrus, we have to talk about the "why."
In a perfect world, a storage node—a computer that holds a piece of your file—would stay online forever. It would never crash, its hard drive would never fail, and the person running it would never get bored and turn it off.
But we don't live in a perfect world. We live in a world of "churn."
In the tech world, "churn" is what happens when nodes leave the network. Maybe a server in Singapore loses power. Maybe a validator in London decides to upgrade their hardware. In a decentralized system like Walrus, this happens all the time. It’s natural.
The traditional way to fix this is "Replication." If Node A leaves, you copy everything it had over to Node B. But if you have petabytes of data, moving that much info across the internet every time someone’s Wi-Fi blinks is prohibitively expensive. It’s slow. It’s clunky.
Walrus saw this problem and decided to solve it with math that feels a bit like magic.
Actually, it’s called "Red Stuff." And it’s the secret sauce that makes Walrus so incredibly resilient.
Meet "Red Stuff": The DNA of Walrus
At the heart of Walrus is a protocol known as "Red Stuff."
If you want to understand Walrus, you have to understand how it views a file. Most systems see a file as a single block. Walrus sees a file as a two-dimensional puzzle.
Instead of just splitting a file into a few pieces and hoping for the best, Walrus uses something called 2D-encoding. Imagine taking a document and turning it into a grid.
The Vertical and the Horizontal
In the Walrus ecosystem, every blob of data is split into two dimensions:
1- Primary Slivers (The Columns): This is the vertical dimension.
2- Secondary Slivers (The Rows): This is the horizontal dimension.
When a writer sends a file to Walrus, they don't just send one version. They encode it so that every single storage node in the Walrus network holds a "Sliver Pair"—one primary and one secondary.
Why go to all this trouble? Because of recovery.
Imagine a storage node—let’s call it Node 4—suddenly goes offline. It loses its data. In a normal system, Node 4 would have to download the entire file again to get back to work. That’s a massive waste of bandwidth.
But in Walrus, Node 4 can talk to its neighbors. Because Walrus uses this 2D grid, Node 4 only needs to collect a tiny amount of data from other nodes to "math" its way back to its original state.
It’s like if you lost a piece of a crossword puzzle, but you could reconstruct the missing word just by looking at the letters that cross through it. That is the efficiency of Walrus.
"Efficiency isn't just about speed; it's about the intelligence of the system. Walrus doesn't work harder; it works smarter."
How a "Write" Happens in the Walrus World
Actually, the way Walrus handles a new piece of data is pretty cool to see in action. It’s a process built on radical transparency and mathematical certainty.
When you want to store something on Walrus, you (the "Writer") become the architect.
The Encoding: You take your blob of data and perform the Red Stuff 2D-encoding. You create those primary and secondary slivers we talked about. The Commitments: This is where the trust comes in. For every sliver, Walrus computes a "commitment." Think of this as a digital fingerprint. If even one bit of data changes, the fingerprint won't match. The Handshake: You send the slivers to the nodes. But you don't just send the data; you send the commitments too. Each node in the Walrus network checks its specific sliver against the commitment. The Consensus: Once a node is happy, it signs off. When you get enough signatures (2f + 1, for the math nerds out there), Walrus generates a certificate.
This certificate is then posted on-chain. It is a public, unchangeable promise that your data is safe within the Walrus network.
Honestly, it’s a beautiful dance. The writer doesn't have to keep re-sending data forever. Once those signatures are collected, the Walrus protocol takes over. Even if the writer disappears the next second, the data lives on.
The "Referees": Security and Rewards
One of the most common questions we get is: "Why would anyone want to store data for Walrus?"
It’s a fair question. Storing data takes electricity, hardware, and time. In the Walrus philosophy, trust isn't given; it's built through incentives.
The nodes in the Walrus network aren't doing this out of the goodness of their hearts. They are part of a robust economic system. They act as the network's referees.
If a node does its job—if it keeps its slivers safe and responds quickly to read requests—it gets rewarded. But here’s the kicker: because of the 2D-encoding, Walrus can prove if a node is lying.
If a node tries to serve "fake" data, the commitments (those digital fingerprints we mentioned) will immediately flag it. The rest of the Walrus network will see the mismatch. In this way, Walrus creates a self-healing, self-policing environment.
It’s real security. Not the kind of security that relies on a "Terms of Service" agreement, but the kind of security that relies on the laws of mathematics.
"In a world of uncertainty, Walrus provides the one thing we all crave: a guarantee that doesn't depend on a human's word."
Reading from Walrus: Speed Meets Accuracy
Storing data is only half the battle. You also need to get it back.
Reading from Walrus is designed to be as seamless as possible. When a "Reader" wants to find a file, they don't need to talk to every single node.
They start by checking the on-chain certificate. This tells them what the "blob commitment" should be. Then, they ask the nodes for the primary slivers.
The reader only needs to collect a fraction of the slivers (f + 1) to reconstruct the entire file. Once they have those pieces, they decode them, re-run the math, and check it against the original commitment.
If it matches? Success. You have your file.
If it doesn’t? The reader knows exactly which node sent bad data and can ignore it.
Walrus makes sure that even if a third of the network is having a bad day (or being intentionally difficult), your data still comes home to you.
The Self-Healing Miracle
Let’s go back to our friend Node 4 who went offline. This is where Walrus really shines as a storyteller.
In a traditional system, Node 4 is a liability. In Walrus, Node 4 is just a temporary gap that the rest of the family helps fill.
When Node 4 comes back online and realizes it’s missing its data, it doesn't panic. It reaches out to its peers—say, Node 1 and Node 3.
Intersection: Node 1 and Node 3 don't send Node 4 their entire data sets. That would be too much. Instead, they only send the tiny "intersections" where their rows and columns meet Node 4's missing pieces. Recovery: Node 4 takes these tiny fragments and uses the Walrus encoding rules to "re-grow" its secondary sliver. Completion: Once the secondary sliver is back, Node 4 can use it to reconstruct its primary sliver.
It’s like a lizard regrowing a tail. The Walrus network is a living organism. It’s decentralized, yes, but it’s also deeply connected. Every node supports the whole, and the whole supports every node.
Why Walrus Matters for the Future
We are entering an era of AI, massive media, and decentralized finance. The "old" way of storing things—on a central server owned by a billion-dollar company—is becoming a bottleneck.
We need a system that can handle the "Red Stuff"—the faults, the churn, and the scale of the future.
Walrus is that system.
It’s actually pretty cool when you think about it. By using 2D-encoding, Walrus has solved the "Recovery Problem" that has plagued decentralized storage for years. It has made it cheap to be resilient. It has made it easy to be secure.
But beyond the math and the slivers, Walrus represents a shift in how we relate to the digital world. It’s about moving from "renting" to "owning."
When you put your data on Walrus, you aren't asking a company for a favor. You are placing your information into a protocol that is mathematically incapable of forgetting you.
"The future isn't something that happens to us; it's something we build. And we are building it on Walrus."
Final Thoughts: The Heavy Lifter
The name Walrus was chosen for a reason.
In nature, a walrus is a creature of immense strength, capable of thriving in the harshest environments. It is steady. It is resilient. It is a "heavy lifter."
The Walrus protocol is no different. It is designed to carry the weight of the internet's data without breaking a sweat. It handles the "churn" of the world with a calm, mathematical grace.
Whether you are a developer looking for a place to host your dApp, a creator wanting to preserve your art, or just someone who believes the internet should be more open—Walrus is built for you.
It’s real. It’s here. And it’s changing the game.
The digital world might be heavy, but with Walrus, we finally have the shoulders to carry it.
$WAL #Walrus @WalrusProtocol

You know how it is when you upload a file to the cloud and just assume it stays there because you are paying for it. I used to think the same way about decentralized storage until I started digging into how Walrus actually keeps the nodes honest. It is one thing to say your data is safe on a bunch of different computers but it is another thing entirely to make sure those people are not just pretending to keep your files to collect a paycheck.
I realized that the biggest problem with this kind of tech is laziness. If a storage node can get away with deleting your data to save space while still telling the network they have it they probably will. To stop this Walrus uses something called a challenge protocol which is basically a surprise inspection that happens all the time.
"If a node can get paid for doing nothing they will eventually stop doing the work."
I was reading through the rules and found out that at the end of every epoch which is just a set period of time the system picks random files that each node has to prove they still have. It is not like they can just send back a thumbs up or a simple yes. They have to provide a specific mathematical proof that they are holding the actual pieces of the file they were assigned.
The cool part is how they handle the randomness because if a node knew which files were going to be checked they could just keep those and delete everything else. They use a random coin that everyone agrees on and it dictates which blobs of data get tested. If a node fails this test they do not just get a slap on the wrist. They actually lose their stake which means their money gets burned and disappears forever.
"Burning the penalties is the only way to make sure nobody is lying for profit."
One thing that surprised me is how the network handles these challenges without breaking. There is a version of the protocol that is fully asynchronous which means it does not rely on everyone's clocks being perfectly in sync. When the challenge starts the nodes actually stop answering some read requests for a moment to focus on the proof. This sounds like a pain for the user but it ensures that a sneaky node cannot just borrow the data from a neighbor at the last second to pass the test.
I noticed that they are starting with a slightly relaxed version for the main launch to keep things fast. They assume the network will stay mostly on time so that reads stay snappy. It feels like a fair trade because as a consumer I want my files immediately but I also want to know the nodes are actually working.
"Storage is only as good as the proof that it actually exists."
The way we get our data back is also pretty interesting. Walrus is built to be a storage powerhouse first and a delivery service second. They expect nodes to give us our data for free because it makes the whole system look good but there is no strict rule forcing them to be fast. This is what people call a public goods problem. If everyone expects someone else to do the heavy lifting of sending data eventually nobody might do it.
To fix this I saw that we have a few options as users. We can make direct deals with nodes for faster service or we can even put up a bounty. If I really need a file and the nodes are being slow I can put a little bit of money on the chain as a reward. The first nodes to bring me my data get the prize. It is a bit like calling a premium ride share when the bus is taking too long.
"The system stays alive because the cost of cheating is higher than the cost of honest work."
I like that they do not just give the slashed money to other nodes because that would give people a reason to report their neighbors even if they were doing nothing wrong. By burning the money they keep the incentives clean. It reminds me of how some big blockchain networks handle fees to keep everything stable.
It is funny because as a user I do not usually think about what happens behind the scenes when I click download. I just want my photo or my document to appear. But knowing that there is this constant cycle of challenges and proofs makes me feel a lot better about moving my important stuff there. It is not just a pinky promise that my data is safe. It is a mathematical certainty backed by people who stand to lose a lot of money if they let me down.
"Real security is not about trusting people but about making it impossible for them to lie."

At the end, I just want a place where my digital life can live without me worrying if the company behind it is going to go bust or if the server is going to get wiped. Walrus feels like a system that treats my data with the seriousness it deserves by constantly questioning the people who hold it. It is a bit of a tough love approach to storage but it is exactly what we need if we are going to move away from the old way of doing things.
what you think about this? don't forget to comment 💭
Follow for more content 🙂
#Walrus @Walrus 🦭/acc $WAL

Вчора ввечері я сидів за столом і намагався зрозуміти, де насправді мають зберігатися всі мої цифрові фото та робочі файли. Знаєте, як це буває, коли раптом усвідомлюєш, що «хмара» — це зовсім не хмара, а просто чийсь чужий комп’ютер, за який ти платиш щомісяця. Я почав вивчати Walrus, бо хотів чогось більш постійного, що не виглядало б як чергова пастка з місячною підпискою.
Мені знадобився певний час, щоб розібратися в їхній системі оплати, бо вона зовсім не схожа на типовий рахунок за кредитною карткою. Я зрозумів: використовуючи цю систему, я не просто орендую папку — я фактично купую конкретний сегмент мережі на певний проміжок часу.

Спочатку це дивне відчуття — думати про сховище як про фізичний ресурс, яким можна володіти або торгувати. Я дізнався, що в блокчейні Sui ці речі називаються «ресурсами зберігання» (storage resources), і вони мають чітку дату початку та завершення. Ви просто кажете системі, скільки місця вам потрібно і на скільки місяців чи років. Виявилося, що я навіть можу розділити ці ресурси або перепродати їх, якщо передумаю. Це більше схоже на володіння ділянкою землі, ніж на оренду шафки у спортзалі.
> «Сховище в мережі має бути ресурсом, яким ви володієте, а не послугою, яку ви орендуєте».
>
Як формується ціна
Те, як визначається ціна, стає дуже цікавим, якщо копнути глибше. Можна подумати, що є якийсь «бос», який встановлює тариф, але насправді за це голосують люди, які тримають сервери. Кожен з них подає свою пропозицію: яку ціну він вважає справедливою і який обсяг даних може обробити. Система аналізує всі ці голоси та обирає ціну, з якою згодна більшість. Це схоже на те, як компанія друзів обирає ресторан для вечері, зупиняючись на варіанті, що підходить під бюджет більшості.
Я хвилювався, що ціна може змінитися вже після того, як я завантажу свої файли. Але насправді, як тільки ви купуєте ресурс зберігання, ціна фіксується. Ви платите наперед і не переймаєтеся тим, що токени подорожчають або провайдери стануть жадібними наступного місяця. Мені подобається знати, що мої файли в безпеці на наступні два роки, і мені не потрібно перевіряти пошту, очікуючи сповіщення про підвищення тарифів. Це дає спокій, якого просто не отримаєш від традиційних техгігантів.
> «Передоплата за ваш цифровий простір захищає вас від примх мінливого ринку».
>
Депозити та відповідальність
Один момент спочатку мене збентежив — це депозит при записі даних. Коли я завантажую файл, я плачу трохи більше у вигляді застави, яку можна повернути. Згодом я зрозумів: це спосіб системи заохотити мене бути «хорошим сусідом». Якщо я сам відправляю свої дані в усі різні частини мережі, це допомагає системі працювати швидше. Коли я це роблю, частина депозиту повертається мені. Це як застава за скляну пляшку, яку ти отримуєш назад, коли здаєш її на переробку.
Іноді я замислююся: а що, якщо люди, які тримають сервери, просто підуть або вимкнуть свої машини? У системі діють правила, за якими вони зобов’язані виконувати свої обіцянки. Якщо вони спробують видалити дані або перестануть підтверджувати їх наявність, їх штрафують. Вони ризикують власними грошима, бо мають виставити свої токени як гарантію. Мені спокійніше від думки, що для них є реальна ціна за лінощі або недбалість щодо моїх даних.
> «Мережа працює лише тоді, коли ті, хто тримає дані, мають втратити більше, ніж ви».
>
Погляд у майбутнє
Я помітив, що можу продовжити термін зберігання, якщо він добігає кінця. Це простий процес оновлення, який дозволяє залишити дані там, де вони є, без необхідності їх переносити. Вони навіть дозволяють побачити майбутні ціни заздалегідь, щоб ви могли планувати. Звісно, система ще не ідеальна — платити за два роки вперед може бути відчутно для гаманця. Я чув, що в майбутньому це можуть змінити, щоб зробити оплату зручнішою, але поки що це працює так.
Робота з Walrus схожа на участь у великому експерименті про те, як ми оцінюємо наше цифрове життя. Ми настільки звикли отримувати речі «безкоштовно» в обмін на нашу приватність або вічно платити за те, чим ніколи не володіємо. Ця технологія змусила мене усвідомити: я хочу більше контролю. Я хочу точно знати, де мої файли і скільки вони коштуватимуть мені протягом наступних років. Це трохи складніше, ніж просто натиснути кнопку в сервісі великої корпорації, але це здається більш чесним.
> «Справжнє володіння даними вимагає системи, яка не може змінити правила гри посеред процесу».
>
Зрештою, я просто хочу знати, що мої фото п’ятирічної давнини будуть на місці ще через п’ять років. Я не хочу залежати від компанії, яка може видалити мій акаунт або вдвічі підняти ціни. Навіть враховуючи необхідність навчання та витрати наперед, я вважаю, що цей компроміс того вартий. Йдеться про створення стабільного та справедливого фундаменту. Я починаю бачити, що це не просто про сховище — це про побудову кращого способу життя в інтернеті.
> «Ми рухаємося до світу, де наші цифрові сліди належать багатьом, а не кільком обраним».
>
Мені справді цікаво подивитися, як з часом розвиватиметься вторинний ринок цих «часток сховища». Було б круто побачити, як люди торгують простором, як будь-яким іншим активом. А поки що я просто радий мати місце для своїх даних, яке здається безпечним і передбачуваним. Це робить цифровий світ трохи схожим на реальний — де речі мають своє місце та цінність, яка має сенс.
$WAL #Walrus @WalrusProtocol

Якось пізно ввечері я сидів перед екраном і намагався зрозуміти чи варто мені залишатися зі своїми старими токенами чи все ж таки зробити цей крок у невідоме. Я вже досить довго тримав TVK і тут почув про цей перехід на Vanar. Це був один із тих моментів коли ти маєш вирішити чи залишаєшся ти в минулому чи хочеш побачити куди рухається майбутнє.
Чому я вирішив залишитися з Vanar на довгу дистанцію.
Ви знаєте як це буває коли проєкт змінює назву і ти мимоволі починаєш думати чи не намагаються вони щось приховати. Спочатку я був налаштований скептично бо перехід з одного токена на інший завжди звучить як купа зайвої роботи для звичайної людини. Але потім я подивився на те як ця математика насправді працює для нас.
Загальна кількість нових токенів встановлена на рівні два цілих чотири мільярди. Це звучить як величезне число але половина з цього була призначена саме для тих людей які вже володіли старими токенами. Я зрозумів що якщо у мене був один старий токен я отримаю один новий токен через простий обмін один до одного.
Цей перехід не коштував мені жодних додаткових грошей і це принесло полегшення. Я терпіти не можу коли проєкти намагаються витиснути більше грошей з людей які підтримували їх з самого початку. Це було схоже на те ніби мені просто оновили двигун у машині якою я вже володію.
"Цей обмін є лише містком до значно більшої гри."
Я витратив деякий час на вивчення планів щодо іншої половини токенів бо саме тут зазвичай починаються проблеми. Часто можна побачити як величезний шматок іде засновникам або на якийсь таємничий гаманець команди який потім просто розпродає все іншим. Я шукав цей підвох але так і не зміг його знайти.
Натомість я побачив що вони повертають майже всі нові токени в руки людей які фактично підтримують роботу мережі. Близько вісімдесяти трьох відсотків цього нового запасу заблоковано спеціально для винагород валідаторів. Це означає що люди які гарантують безпеку системи отримують основну вигоду.
Тринадцять відсотків іде на розробку і зовсім невелика частина призначена для спільноти. Найбільш дивовижним для мене було те що в цій новій партії взагалі не було виділено токенів для команди. Це майже нечувано в цій сфері де кожен шукає миттєвої вигоди.
"Відсутність токенів у команди означає що вони мають працювати так само важко як і ми."
Я почав вивчати цю екосистему щоб зрозуміти як це бути частиною мережі. Це не просто тримати цифровий гаманець і чекати поки цифри підуть угору. Ви насправді можете голосувати за те хто стане валідатором.
Валідатор це просто розумне слово для людей які перевіряють транзакції та стежать щоб ніхто нікого не обдурив. У багатьох інших проєктах це робиться за зачиненими дверима великими компаніями з мільйонами доларів. Тут я відчув що у мене справді є право голосу.
Коли я голосую за валідатора я фактично кажу що довіряю цій людині підтримувати роботу мережі. Якщо вони добре справляються вони отримують винагороди за блоки які мережа дає за виконану роботу. Потім спеціальний контракт автоматично ділиться цими винагородами з людьми які за них голосували.
"Довіра це єдина валюта яка насправді тримає мережу живою."
Мені подобається що всім цим займається контракт а не людина. Контракт це просто частина коду яка виконує правила без зайвих емоцій чи жадібності. Він гарантує що якщо я беру участь я отримую свою справедливу частку і мені не потрібно ні в кого просити дозволу.
Це створює дивне відчуття спільної власності якого я не відчував у багатьох інших проєктах. Зазвичай я просто клієнт але тут я відчуваю себе частиною інфраструктури. Я допомагаю вирішувати хто керує процесом і отримую за це невелику плату за свою увагу та довіру.
"Автоматизована справедливість краща за обіцянки будь якої людини."
Весь процес отримання винагород досить простий як тільки ви в ньому розберетеся. Ви стейкаєте свої токени що означає що ви їх тимчасово фіксуєте щоб показати свої серйозні наміри. Потім ви обираєте своїх улюблених валідаторів і чекаєте поки винагороди почнуть капати у ваш гаманець.
Це не схема швидкого збагачення і ніхто не обіцяє мені приватний острів до наступного вівторка. Це більше схоже на повільне та стабільне зростання яке походить від того що ти приносиш користь мережі. Я зрозумів що чим більше людей бере участь тим сильнішою стає вся система для кожного з нас.
Те як вони налаштували розподіл показує що вони хочуть щоб люди залишалися тут на роки а не на дні. Зосередившись так сильно на валідаторах вони переконуються що фундамент міцний перш ніж намагатися будувати решту будинку. Це приємна зміна темпу порівняно з тими циклами хайпу які я бачу зазвичай.
"Справжня цінність походить від людей які вирішують залишитися."
Я все ще тут бо така прозорість дає мені відчуття спокою. Я точно знаю куди йдуть токени і знаю що команда не просто чекає моменту щоб усе кинути. Це схоже на проєкт побудований для людей які насправді користуються технологіями а не просто торгують ними.
Зрештою я залишився з Vanar бо це здалося мені чесною угодою. Я отримав свої токени один до одного і отримав право голосу в тому як мережа розвивається. Приємно бути частиною чогось де правила чіткі а винагороди діляться з людьми які насправді роблять справу.
$VANRY #Vanar @Vanar

Днями я сидів за столом і намагався завантажити величезний файл у децентралізовану мережу, коли зрозумів, що зовсім не уявляю, як насправді працює Walrus.
Знаєте, як це буває, коли ви просто припускаєте, що ваші дані плавають десь у хмарі, як щасливий маленький привид всередині системи Walrus.

Але коли починаєш розбиратися в нутрощах чогось на кшталт асинхронного повного зберігання даних, розумієш, що Walrus більше схожий на гру в зіпсований телефон з високими ставками.
Раніше я думав, що коли я зберігаю файл у Walrus, він просто потрапляє на сервер і залишається там, поки він мені знову не знадобиться.
У світі, де ми використовуємо ACDS, це навіть близько не схоже на правду, тому що Walrus заздалегідь припускає, що все піде не за планом.
Система очікує, що деякі вузли зберігання просто зникнуть, а інші можуть навіть спробувати збрехати вам про те, що саме зберігає Walrus.
"Система передбачає, що люди будуть створювати труднощі або просто виходити з ладу."
Це перша жорстока правда, яку мені довелося прийняти щодо того, як Walrus обробляє мої дані за допомогою цих протоколів.
У такій схемі той, хто записує, бере блок даних і намагається засунути його в мережу вузлів Walrus, де третина з них може поводитися некоректно.
Якщо автор чесний, він дає маленьку частинку даних кожному вузлу Walrus, щоб зрештою з'явилося достатньо частин для відновлення цілого.
Я дізнався, що це називається повнотою запису, що є просто мудрою назвою для правила: якщо я зроблю свою частину, Walrus з часом мене підстрахує.
Дивно те, що мережа Walrus є асинхронною, а це означає, що вона не чекає, поки всі дадуть відповідь одночасно.
Повідомлення можуть затримуватися, а вузли можуть гальмувати, але Walrus продовжує працювати, не чекаючи ідеального моменту для кожного кроку.
"Очікування ідеальної мережі це чудовий спосіб назавжди втратити свої дані."
Я зрозумів, що зазвичай у нас є два способи зробити це, і обидва вони по-своєму кепські для такої системи, як Walrus.
Перший спосіб це повна реплікація, коли ви просто даєте кожному окремому вузлу Walrus повну копію вашого всього файлу.
Це просто і це працює, але це неймовірно дорого і повільно для Walrus, бо ви надсилаєте один і той самий файл знову і знову.
Уявіть, що ви намагаєтеся поділитися фільмом з десятьма друзями, надсилаючи десять окремих фізичних жорстких дисків кожному постачальнику послуг Walrus.
Це коштує цілий статок і триває вічність, особливо якщо Walrus має постійно перевіряти, чи всі вони насправді отримали посилку.
Потім є другий спосіб, який називається кодуванням та розподілом, який Walrus використовує, щоб здаватися розумнішим, попри певні незручності.
Замість того, щоб надсилати весь файл усім підряд, Walrus розбиває його на дрібні шматочки й додає кілька додаткових частин для ремонту.
Поки ви можете знайти достатньо таких шматочків пізніше, Walrus може відновити оригінальний файл, навіть якщо деякі частини загублені.
"Економія місця на початку зазвичай означає додаткову оплату зусиллями пізніше."
Я з’ясував, що якщо вузол Walrus пропускає свій шматочок під час першого раунду, йому часто доводиться завантажувати весь оригінальний файл.
Це схоже на необхідність купувати цілий набір меблів ІКЕА лише тому, що Walrus загубив один конкретний гвинтик під час переїзду.
Проєкт ACDS намагається виправити цю дивну неефективність, щоб Walrus не завантажувався через те, що всі завантажують усе підряд.
Він використовує штуки під назвою зобов'язання, які схожі на цифрові відбитки пальців, що доводять справжність даних у Walrus.
Коли я читаю файл із Walrus, я хочу знати, що те, що я отримую, є справжнім оригіналом, а не якимось сміттям від вузла.
"Послідовне читання можливе лише тоді, коли правила жорсткіші за людей."
Якщо ми обоє захочемо прочитати один і той самий файл із Walrus, система гарантує, що ми або обоє отримаємо правильний файл, або нічого.
Це запобігає ситуації, коли я думаю, що файл Walrus у порядку, а ви в цей час дивитеся на повний безлад чи помилку.
Валідність це інше велике правило, яке означає, що якщо я успішно щось зберіг у Walrus, ви повинні мати можливість це знайти.
Це здається здоровим глуздом, але в такій мережі як Walrus зробити це гарантією насправді є величезним технічним досягненням.
Я почав думати про те, як це все відчувається для користувача Walrus, який просто хоче, щоб його фото та документи нікуди не зникали.
Ми весь час стикаємося з плинністю, коли вузли Walrus виходять із мережі, а нові приходять, і система має адаптуватися до цього.
Це постійний цикл кодування та перевірки, який відбувається всередині Walrus, поки я просто натискаю кнопку збереження у своєму додатку.
"Найкраща технологія це та, що працює, поки ви зайняті тим, що ігноруєте її."
Я зрозумів, що ACDS це в основному сітка безпеки, яка ловить мої дані, коли мережа Walrus починає поводитися як хаотичне збіговисько.
Мова йде не лише про зберігання, а про те, щоб Walrus був дійсно надійним, навіть коли навколишній світ зовсім не такий.
Я ціную те, що хтось подумав про дивну поведінку випадкових серверів, щоб мені не довелося турбуватися про можливі збої Walrus.
Мені стає трохи спокійніше від думки, що мої дані розбиті на тисячу шматочків і охороняються математикою Walrus.
Зрештою, я просто хочу знати, що коли я піду шукати свої речі у Walrus, вони справді будуть там чекати на мене.

$WAL #Walrus @WalrusProtocol

I was sitting at my desk last night trying to move some digital assets around when I realized I finally understood why everyone keeps talking about the VANRY token.
It is funny how these things work because you usually do not think about the engine of a car until you are actually driving it down the road.
I have been following the transition from the old Virtua system for a while now and seeing how Vanar actually functions in my daily life has been an eye opener.
You know how it is when you try to use a new app and everything feels clunky or confusing because the costs are hidden behind strange terms.
With this setup it feels a lot more like I am just paying for the energy I use to get things done on the chain.
The first thing I noticed was that they call it a gas token which is basically just a fancy way of saying it is the fuel for the whole machine. Think about it like the way you need ETH to do anything on the Ethereum network.
If you want to send a transaction or mint something you need a little bit of this specific digital fuel to make the gears turn.
I remember when they first launched the genesis block which is just the very first set of data on their new blockchain.
They minted an initial supply right then and there so the network actually had the resources to start working the second it went live.
"Most people do not realize that the fuel is what keeps the lights on in a digital world."
That quote really stuck with me because it simplifies the whole technical mess into something real. If you were around for the Virtua days you probably remember the TVK token and how that was the main thing we all held.
When the team moved over to Vanar they decided to make things easy on us by creating a one to one swap. They minted one point two billion tokens to match the old supply exactly so nobody felt like they were losing out or getting confused by weird math.
It was a relief to see that my transition into the new ecosystem was basically just a straight line without any hoops to jump through.
I like that they did not just dump every single token into the market at once because that usually leads to a total mess. Instead they capped the total amount that will ever exist at two point four billion tokens.
Half of that came out at the start and the other half is being released very slowly over twenty years. This happens through block rewards which is just the way the network pays the people who keep the system secure and running.
It is like a slow drip faucet that ensures the market does not get flooded overnight.
"Stability in a network usually comes down to how slowly you let the new supply out."
That is just the way things are in this project and it makes me feel a lot more comfortable as a regular user.
You do not have to worry about some sudden inflation ruining the value of what you are holding because the rules are set in stone for the next two decades. I realized that this twenty year plan is actually a huge deal for anyone who wants to use this chain for the long haul.
It creates a predictable environment where the validators who check the transactions are motivated to stay honest because they get paid in these new tokens for their hard work.
Whenever I log in to check my balance or move some assets I can see the system working in real time. It is not just a bunch of numbers on a screen to me anymore because I understand that every action I take is powered by that specific gas.
You might think it is just another coin but when you are actually using the Vanar ecosystem you see it as the literal foundation of everything you do.
It keeps the transaction speeds decent and the costs manageable which is all I really care about at the end of the day.
"A blockchain is only as good as the incentives that keep its workers showing up every day."
I have spent enough time in this space to know that if the people running the servers are not happy the users eventually suffer. By using those block rewards to pay the people securing the network Vanar is basically making sure the doors stay open and the locks stay tight.
For a consumer like me that means I can trust that my transactions will actually go through without a hitch. It is a bit like a utility company that has its budget planned out for twenty years in advance which is pretty rare to see in this industry.
"If you change the rules of the game halfway through you lose the players."
That is why the fixed supply and the clear swap ratio were so important for the community.
We knew exactly what we were getting into from day one. I did not have to learn a whole new set of economic theories just to keep using my tokens. The transition was smooth and the daily experience of using the gas token feels natural now.
It is just part of the routine of being online and engaging with this specific piece of technology.
I keep coming back to the idea that simplicity is usually better than complex features that no one uses. The way this project handles its tokens is straightforward and honest about how things are being distributed.
I do not feel like there are secret rooms where decisions are being made that will devalue my holdings tomorrow. Everything is programmed into the blocks themselves and that gives me a sense of peace while I navigate the digital landscape.
"Trust is built when the math is public and the rewards are earned over time."
As I look at where things are going I am glad I stuck around for the change from the old system to the new one. It feels like the project has grown up and found a way to be sustainable without all the hype that usually surrounds new launches.
For me the project matters because it actually works the way it says it will. It is a reliable tool in my digital kit and knowing the fuel behind it is managed so carefully makes me want to keep using it.
what you think about this? don't forget to comment 💭
Follow for more content 🙂
$VANRY #Vanar @Vanar

I was looking through my old hard drives last week and realized how much I hate the stress of losing data.
You know how it is when you have a mountain of photos or documents and you just hope the cloud company you pay every month stays in business forever.
I started looking for something different and that is when I stumbled upon a project called Walrus.
I am not a developer but I like to know how things work before I put my life on the life. I realized that most storage is just someone else's computer but Walrus feels more like a giant digital safety net spread across the whole planet.
I spent about two months watching how it actually behaves in the real world while it was running on its test network.
What I found was a system that does not rely on one single big boss. Instead it is made of over a hundred different storage nodes run by different people in places like Lithuania, Thailand, and the United States.
It is a bit like a puzzle where your file is broken into tiny pieces called shards and scattered around so no single person can hold your data hostage.
"The system only works if the crowd stays honest together."
I noticed right away that the speed was actually decent which surprised me for something so spread out.
Usually when you deal with decentralized stuff you expect to wait forever for a file to download. With Walrus it felt like the delay was really just down to how fast my own internet could move.
The people running these nodes are using pretty serious gear. Most of them have machines with sixteen processors and a massive amount of memory.
I saw that the storage space they offer ranges from small setups to huge drives that can hold forty terabytes of data.
Because it uses something called Rust to run its code it feels snappy and stable. Rust is just a programming language that is really good at making sure software does not crash or leak memory.
It makes the whole experience feel like a professional tool rather than a science project.
"Data is only as safe as the code that guards the door."
I liked seeing that the nodes were not all sitting in the same data center. Some people are running them from their own basements while others use big providers like Amazon or Google.
This variety is important because if one big provider goes down the rest of the network keeps breathing.
When I upload a file I want to know it will be there in ten years. The way Walrus handles this is through something called erasure coding which is a fancy way of saying it adds extra recovery info to your files.
If a few nodes go offline or stop working you can still get your whole file back perfectly.
"A perfect network assumes that things will eventually break."
It actually connects to a blockchain called Sui to handle the fast parts of the process.
I used to think blockchains were just for digital money but here it acts like a super fast ledger that keeps track of where everything is. This helps the network scale up as more people join in.
I watched the network for sixty days and it stayed solid even with users from all over the world hitting it.
The capacity actually grows whenever a new person plugs in a storage node which is the opposite of how my home hard drive works. My home drive just gets fuller and slower until it dies.
Using Walrus feels like being part of a group effort. There are nearly twenty different countries involved in keeping the data alive at any given moment.
Even if a whole country had an internet outage the shards in the other sixteen countries would be enough to keep the system running.
"The more hands that hold the net the less likely it is to tear."
I realized that I do not want to trust a single corporation with my digital legacy anymore. I want something that is open source so anyone can check the math and make sure it is doing what it says.
Walrus being open source means the community can fix bugs and keep it honest.
It is interesting to see that no single operator controls too much of the network. This prevents any one person from having too much power over the storage.
It is a democratic way to save a file which sounds a bit strange until you actually try it and see it working.
The technical setup might sound complex with its multi-core nodes and high-speed networking but for me as a user it just works.
I drag a file and it goes into the net. I ask for it back and it comes back fast. That is really all I care about at the end of the day.
"Reliability is the only feature that matters when you lose a file."
I am going to keep using it because it solves that nagging fear in the back of my mind. It is nice to know my photos are not just sitting on a single spinning disk in a warehouse somewhere.
Instead they are living across a global web of nodes that are all working together to keep them safe for me.
what you think about this? don't forget to comment 💭
Follow for more content 🙂
$WAL #Walrus @WalrusProtocol